Реакція громадськості показала мені, що я не самотня

Як ви стали професійною жокейкою? Ви завжди про це мріяли?

Я завжди була дуже спортивною дитиною і пробувала себе в усіх можливих видах спорту. Я починала з легкої атлетики, була спринтеркою. Я цим справді дуже серйозно займалась і багато тренувалась. Але вже тоді я дуже любила коней. Завжди хотіла бути поряд із ними. Спочатку я їздила верхи лише на канікулах і час від часу брала уроки верхової їзди. У мене на меті було стати легкоатлеткою, а коні мані лишатися як хобі. Але коли прийшов день відбору в команду, мені сказали, що я маю вибрати — або коні, або легка атлетика. І я вибрала коней.

У спорті часто трапляється сексуалізоване насильство. Який досвід був у вас у кінному спорті?

Кінний спорт залишає багато простору для зловмисників і зловмисниць. Ті, хто навчає дітей і молодь, часто працюють із ними в дуже тісному контакті. Вони бачаться у стайні майже щодня. Часто вони залишаються з дітьми наодинці, бо батьки кажуть: «Позаймайся три-чотири години, а потім я тебе заберу». Крім того, кінь може бути засобом тиску, особливо на молодих вершників. Коні — це ж не тенісні ракетки. Ти любиш цю тварину, у вас із нею партнерські відносини. А тоді тобі хтось каже: «Тобі більше не можна їздити на моєму коні. Ти більше не їздитимеш із ним на турніри. Я подбаю про те, щоб його продали», — тоді це вже дуже важко, особливо в ранньому віці, і може змусити дітей мовчати.

Як можна запобігти таким ситуаціям? На що слід звернути увагу батькам?

На жаль, ми не можемо повністю запобігти сексуалізованому насильству у спорті. Але ми як суспільство можемо навчитися дивитися уважніше й вірити тим, хто постраждав. У разі підозри ми можемо запитати людину, як вона почувається й чи справді все гаразд. Краще запитати зайвий раз, ніж не запитати, коли потрібно. Батьки, які віддають своїх дітей на заняття спортом, також мають дізнатися всю потрібно інформацію: Як довго тренер працює у клубі? Де він працював раніше? Важливо просто знати передісторію. Після тренування батьки можуть запитувати в дітей, як воно пройшло, і звернути увагу на їхню поведінку.

У 2019 році ви розпочали кампанію проти сексуалізованого насильства у кінному спорті. Як так сталося?

На жаль, мій вид спорту часто сексуалізують. Я ж бачу себе в першу чергу спортсменом. Бриджі для верхової їзди — це мій професійний одяг. І так, я публікую в Інстаграмі фото, на яких я собі подобаюсь. У відповідь я, на жаль, отримую не тільки лайки, але й повідомлення, які дійсно йдуть нижче пояса. В одному випадку хтось дуже яскраво описав мені, що ця особа хотіла б зробити з моїм тілом. Це викликало у мене жахливу огиду й дуже розлютило. Я знаю, що інші спортсменки також відчувають сексуалізацію свого виду спорту — наприклад, у легкій атлетиці чи пляжному волейболі, де вони носять дуже відкритий одяг. Проте ця тема мене не відпускала. Я відчувала, що мушу із цим щось робити.

І що сталося потім?

Я записала відео і просто говорила в камеру: «Привіт, я насправді не інфлюенсерка, але мені потрібно виговоритися: Скажіть, будь ласка, наскільки погано те, що суспільство так відверто сексуалізує нас, жокеїв і жокейок?». Після цього зі мною зв’язалися багато людей і розповіли свої історії. Тоді я створила хештег #UYVEQUESTRIAN – USE YOUR VOICE! і запитала людей, чи можу я анонімно розповісти їхні історії. Просто щоб показати: Це — не поодинокий випадок. Поговорімо про це? Я скористалася своїми можливостями розголосу й хотіла заохотити інших робити те саме.

Реакція громадськості показала мені: Я не одна. Є багато людей, які відчувають те саме. Сьогодні я щаслива. Моє життя триває. У мене хороші взаємини з моїм тілом і моєю сексуальністю.

Якою була реакція?

Були різні хвилі реакції. На початку це був мега-хайп. Але ніде правди діти, було і два срачі. Багато старших чоловіків писали на мою поштову скриньку щось на кшталт: «Мабуть у тебе, привілейованої дитини, немає справжніх проблем?». Крім того, мене називали «огидною феміністкою» і навіть гірше. На додачу хтось написав, що я маю бути вдячна, якщо до мене взагалі хтось доторкнувся. Або що ви маєте насолоджуватися такими речами, якщо не можете їм запобігти. Але було й багато позитивних реакцій.

Розкажіть про це більше!

Я двічі був на телебаченні, на ZDF і MDR, і часто давала інтерв’ю. Після цього я почала отримувати шалену кількість повідомлень — іноді 1500 за один день. І я відповіла на кожне з них. Тому що я хотіла показати людям, що вони не самотні. Вони мають знати, що я їх поважаю, що вони можуть наважитися говорити на цю тему. Це зайняло в мене надзвичайно багато часу. Але я переконана, що це було того варте. Ці історії також відкрили для мене новий кут погляду на проблему. Бо я сама — постраждала. І я вперше повідомила про це за допомогою цієї кампанії.

Як ви із цим впоралися?

Багато хто не знає, куди звертатися. Тож я дослідила це питання й розмістила всю інформацію на вебсайті. Є також анонімний телефон довіри та асоціація, куди можна повідомляти про інциденти. Я також розмовляла з юристкою та психологинею. Вони мені пояснили, де постраждалі можуть знайти правову допомогу та які є варіанти терапії. Мені було дуже важливо передати ці знання. Багато людей писали мені, що ця інформація їм дуже допомогла.

Чи змінила кампанія вас особисто?

Завдяки кампанії я зрозуміла, наскільки важливо розповідати та опрацьовувати власну історію. Це не обов’язково має відбуватися публічно. Але реакція громадськості показала мені: Я не одна. По той бік монітора є багато людей, які відчувають те саме. Сьогодні я щаслива. Моє життя триває. У мене хороші взаємини з моїм тілом і моєю сексуальністю. Завдяки цій кампанії я змогла допомогти іншим людям. Це приємне відчуття.

Що надає вам сміливості?

Можливо, це мало кого здивує: Але мене надихають мої коні. Бо що б не трапилося в моєму житті, вони завжди поряд зі мною. Вони не судять. Любов і партнерство з моїми кіньми має для мене найбільше значення.