Суспільство має заглянути за фасад

З 2020 року Ви є активним членом Ради у справах постраждалих при Незалежному уповноваженому з питань сексуального насильства над дітьми. Чого Ви хочете цим досягнути, пані Фаріх?

Дуже важливо, щоб суспільство навчилося говорити на цю абсолютно заборонену тему. Особисто для мене дуже важливо, щоб люди розуміли, що сексуальне насильство відбувається не лише в соціально неблагополучних сім’ях. Це відбувається скрізь, зокрема в сім’ях суддів, лікарів і священиків. У дитинстві я зазнавала сексуального та психологічного насильства в сім’ї, а мій батько був лікарем. Для зовнішнього світу ми, напевно, виглядали як звичайна родина середнього класу. Ніхто навіть запідозрити не міг, що в нашій сім’ї можливе насилля. Такі сім’ї вибудовують справжню захисну стіну для злочинців. Це унеможливлює отримання допомоги постраждалими від насильства.

Як і коли Вам вдалося отримати допомогу?

Як і більшість постраждалих, я протягом тривалого часу пригнічувала свої спогади. Я думала: «Це було не так уже й погано». Я не усвідомлювала, що зазнала сексуального насильства, доки мені не виповнилося 18 років. Мої подруги допомогли мені з цим змиритися. Вони вислухали мою історію та повірили мені. Я дізналася про насильство під час розмови з подругами, а також завдяки своїм фізичним симптомам. Наприклад, у мене болів живіт, коли ми розмовляли на теми, пов’язані із сексуальним насильством. Це нагадало мені, що таким самий біль я відчувала в дитинстві, коли була із кривдником. Коли я зрозуміла все це, я був неймовірно засмучена та пригнічена. Саме це спонукало мене звернутися за терапевтичною допомогою.

І що сталося потім?

Спочатку терапевти навіть не розпізнали справжню проблему. Потім подруга вмовила мене звернутися до клініки для проходження травмотерапії. Я думала, що зможу змиритися з усім цим протягом шести тижнів. Потім я зрозуміла, що мені потрібно більше часу, і я вирішила взяти перерву. У клініці мені вперше вдалося словами описати свій досвід. Зокрема фізична терапія допомогла мені усвідомити травми та пережити це.

Що б могло допомогти Вам у дитинстві? Що б Ви хотіли, щоб робили люди з Вашого оточення?

Мені б хотілося, щоб люди, які мене оточують, просто запитували, як у мене справи і чи все добре вдома. У моєму житті було так багато моментів, коли було зрозуміло, що зі мною щось не так. Будучи підлітком, я намагалася заглушити своє горе та розчарування алкоголем. Коли мені було лише 13 років, я потрапила до лікарні з алкогольним отруєнням. Мені сказали: «Ваш батько – професіонал. Тож до психолога звертатися не треба». Але найбільше мені допомогло б, якби моя мати знайшла в собі сміливість залишити батька з нами, дітьми. Але, на жаль, вона захопилася своєю власною історією.

Мені б хотілося, щоб люди, які мене оточують, просто запитували, як у мене справи і чи все добре вдома. У моєму житті було так багато моментів, коли було зрозуміло, що зі мною щось не так.

Чи потрібно нам, як суспільству, навчитися уважніше придивлятися за наявності підозр?

Оточуючим дуже складно розпізнати сексуальне насильство. Існує так багато можливих симптомів і форм поведінки, що кидаються в очі, але є також діти, які взагалі не мають жодних симптомів. Суспільство має навчитися розпізнавати широкий спектр попереджувальних сигналів. Люди повинні бути достатньо сміливими, щоб запитати своїх сусідів, чи все в них гаразд. Люди повинні не замикатися у своїх чотирьох стінах, а дзвонити у двері, коли чують крики. Вони повинні розуміти, що надмірне честолюбство та сумлінність можуть бути такою ж ознакою сексуального насильства, як і замкнутість або сум. Люди часто мають внутрішню інтуїцію, якій вони повинні довіряти.

Сьогодні Ви лікар. Що для Вас означає допомагати іншим?

Особливо на початку моєї кар’єри мені було легше допомагати іншим, ніж дбати про себе. Це означало, що мені не треба було думати про себе й зосереджуватися на собі. На щастя, зараз усе по-іншому. Зараз я намагаюся бачити в пацієнтах людей, і це приносить мені задоволення. Я хочу бути лікарем, який лікує не лише симптоми, а дивиться на людей цілісно та обирає правильне лікування.

Що може зробити медицина для захисту осіб, які постраждали від сексуального насильства?

Медичні заклади, зокрема лікарські кабінети, амбулаторії та лікарні, можуть бути притулком. Ми маємо можливість госпіталізувати людей у лікарні або психіатричні клініки, щоб захистити їх від навколишнього середовища та знайти кращі рішення. Тісний контакт із моїми пацієнтами дає мені змогу розпізнати один або два попереджувальні знаки й заглянути за фасад. Однак у лікарняній метушні дуже складно правильно інтерпретувати ці ознаки. Якщо ознаки очевидні, лікарі повинні залучити працівників служби захисту дітей. Необхідно також зателефонувати на гарячу лінію медичного захисту дітей . На жаль, сфера охорони здоров’я також є зоною ризику.

Чому?

Окремі люди в системі охорони здоров’я мають велику владу. Суспільство їм довіряє. Люди не помічають, що в цьому контексті також можливе сексуальне насильство, хоча існує чимало прикладів зловживання владою. Ось чому необхідно розробити концепції захисту в медицині та психотерапії.

Що надає Вам сміливості?

Сміливості мені додає моя робота в Раді у справах постраждалих і зв’язок з іншими постраждалими. Усі вони чудові люди, сповнені мужності та кохання, незважаючи на все, що з ними трапилося. Мені здається, що активна боротьба із сексуальним насильством допомагає нам забути про свою безпорадність. Той факт, що я можу перетворити свій поганий досвід на щось позитивне, справді мотивує мене.